«А раптом вона не витримає і впаде?» — подумав він і вчепився в поруччя з такою силою, аж побіліли кісточки на пальцях.
А от дід Овсій лише вдоволено пирхнув, коли його полотняна сорочка наповнилася вітром і стала схожою на вітрило.
— Бачиш Змієву нору? — тихо запитав він.
Вітько придивився. Поміж Сулою і тим місцем, звідкіля він вибрався у цей світ, неспішно роз'їжджало двійко вершників.
— Вони там розгулюють на той випадок, коли нора відкриється знову, — півголосом, наче повіряв якусь таємницю, сказав дід Овсій.
Вітько відчув, як в його душу хлюпнуло теплом. Отже, не чужий він цим гарним людям! Вони хочуть йому добра. Вони хочуть повернути його додому. До мами і татка. Навіть не дивлячись на те, що тітка Миланка і слухати не хотіла про наступне Вітькове щезнення.
— Дякую, — ледь чутно мовив він.
Дід Овсій ніби не почув. Він не відводив погляду від неозорого степу, що розкинувся далеко за Сулою.