Проте, мабуть, нічого підозрілого не виявив, бо за хвилину глянув униз і гукнув:
— Мирку, де ти там? А лізь-но сюди...
Вітько став поруч з дідом і в нього перехопило подих.
У своєму житті він вилазив на найвищі скирти, дахи та дерева, але забиратися на таку височінь йому ще не доводилось. Темно-зеленаві очерети, рясно помережані минулорічними жовто-брунатними качалками, погойдувалися так далеко внизу, що й шурхоту від них не було чутно. Та що там очерети — навіть качки, що інколи перелітали з одного чистоводу на інший — і ті літали нижче від нього, Вітька!
А що вже видко! До самісінької Сули, яка у справжньому Вітьковому житті була за сім кілометрів (коли обходити болото) від Воронівки.
— Ну, як — гарно? — перепитав дід Овсій.
— Клас! — щиро видихнув Вітько.
Нараз сторожова вежа похитнулася від різкого подуву вітру і Вітьковое серце завмерло.