Одним рухом волохатої лапи ведмідь втягнув Гуфа у свою темну печеру. Звикнувши до темряви й роззирнувшись, ном із жахом виявив, що ведмежа морда належить Найпершому та Найголовнішому Лиходієві. Гуф впізнав його по бронзовому чарівному обручу, який чудовисько стискало в кулаці.
— Ну, кажи, навіщо прийшов? — гаркнув ведмежоголовий лиходій.
— Сядь, якщо в тебе є на чому сидіти, і вислухай мене уважно, — набравшись нахабства, почав Гуф. — Я — з племені Номів, понад те, я — Головнокомандувач великої підземної армії...
Старий ном і не підозрював, що монстр з ведмежою головою, втупивши в нього свій дикий погляд, насправді зовсім не потребує слів, бо Найперший та Найголовніший Лиходій вмів читати найпотаємніші думки. Не знав Гуф і про те, що похмура печера й похмурі скелі навколо — всього лише видимість, насправді він перебуває в самісінькому центрі величезного чаклунського міста, створеного чарами фантазмів, і на нього спрямовані погляди тисяч і тисяч злих духів, які зібралися на головній площі.
Гуф дав волю своєму красномовству: розповів про плани Короля Номів — розорити Країну Оз і навернути в рабство її жителів, про тунель, який номи мають намір прокласти під пустелею, описав незліченні скарби Смарагдового міста і закінчив пропозицією вступити з ним у союз і разом відправитися за багатою здобиччю.
Дикий регіт Лиходія був йому відповіддю. Здавалося, реготало все навколо, смердюче дихання тисяч і тисяч злих духів обдало жаром переляканого нома, разом спалахнули та погасли тисячі й тисячі злісних поглядів. У бідолахи Гуфа душа опинилася в п’ятах.
— Кому ще ти запропонував союз? — прогарчала ведмежа голова.