— Не витрачай даремно слів, — перервав його Генерал. — Веди до господаря, а то він зверне тобі шию за зволікання!
Старий шахрай прекрасно розумів, куди він потрапив. Показати тут свій страх означало б вірну загибель, тому-то він і поводився так нахабно, щоб ніхто не зрозумів, як він боїться. Його розрахунок справдився: чоловік-сова, не промовивши більше жодного слова, провів його на саму вершину гори. Там, на обдмуханому всіма вітрами пласкому майданчику, височіли ряди кам’яних стовпів. Підійшовши ближче, Гуф зрозумів, що стовпи ці служили житлом жахливим фантастикам, бо біля основи кожного з них містилися спеціальні отвори.
Жоден звук не порушував зловісну тишу. Совиноголова людина підвела Гуфа до одного зі стовпів, що, проте, нічим не вирізнявся з-поміж інших, і, зупинившись прогарчав хрипким басом щось на кшталт «Лі-оу-а!».
Із вхідного отвору показалася люта ведмежа морда і грізно гаркнула на совиноголового:
— Якого біса ти привів сюди цього бовдура?
— Я не приводив, — злякано виправдовувався той. — Він сам напросився, сам перебрався через міст.
— Он як? Йому що, жити набридло?