Вислухавши дівчинку, старенькі надовго задумались. Першою порушила мовчання тітонька:
— Ну що ж, може, це й на краще. Нам тебе не вистачатиме, та що поробиш. Краще тобі вирушити до своїх друзів у Смарагдове місто.
— Не дуже-то я вірю в ці казки, — похитав сивою головою дядько Генрі. — Дороті все бачить в рожевому світлі, а насправді ця казкова країна зовсім не така привітна, як здається. Як подумаю, що наша дівчинка опиниться одна, серед чужинців...
— Ну що ти, дядечко, — весело мовила Дороті. І одразу спохмурніла: сама вона розкошуватиме в чарівній країні, а що буде з дядьком і тіткою? Дівчинка знала, як їм допомогти, але не хотіла запевняти стареньких заздалегідь, поки не порадиться з Озмою.
— Якщо пообіцяєте не хвилюватися про мене, — сказала вона, — я сьогодні ж відправлюся у Країну Оз, а через тиждень повернуся.
— Через тиждень нас тут не буде, — похнюпив голову дядько. — Тітка має рацію: якщо ти впевнена, що друзі дадуть тобі притулок, залишайся там назавжди, а ми як-небудь проживемо.
Дівчинка ніжно поцілувала дядька й тітку, підхопила на руки вірного песика Тото і вирушила нагору, в мансарду, де в неї була власна маленька кімнатка.