Петляючи між кущами і раз у раз втрачаючи стежку (по ній, схоже, давно ніхто не ходив), друзі, нарешті, вийшли на невелику галявину і завмерли в подиві: вся галявина була забудована маленькими, немов ляльковими будиночками.
Підійшовши ближче, Дороті виявила, що стіни будиночків зроблені з сухарів і печива, колони — з хлібних паличок, а дахи — з вафель. Тротуари в містечку були вимощені пряниками, а вулицями розгулювали жінки, чоловіки, діти — всі випечені з тіста!
Здобні, солідні матрони, покриті глазур’ю, поважно походжали в оточенні струнких і смаглявих галет, поруч метушилися пухкі пампушки і бублики. Важливі кренделі, густо посипані цукром, проходили під руку з круглолицими ватрушками.
Та раптом піднялася страшна метушня, наче вихор пронісся по місту: жінки підхопили дітей і кинулися по домівках, а чоловіки — за ними. У лічені секунди містечко спорожніло, й лише кілька сміливців боязко тулилися один до одного посеред вулиці, з трепетом спостерігаючи, як дівчинка, собака й курка невблаганно наближаються до них.
Дороті відразу здогадалася, що переполох у містечку викликаний її появою, тому суворо наказала Тото й Біллині поводитися тихо і стояти осторонь поки вона розмовлятиме з місцевими жителями.
— Прошу вибачити мені, будь ласка, — ласкавим голосом почала дівчинка. — Я не хотіла вас турбувати, але я заблукала в лісі й жахливо зголодніла.
— Вона зголодніла! — з жахом пронеслося в юрбі.