Чоловіки кинулися по всій околиці — збирати землерийний інструмент: лопати, ломи, кирки. Інші рубали дерева в навколишньому лісі й готували стояки — кріпити хід..
Робота закипіла. Прохід був вузький, і там могло працювати тільки троє, зате рятівники змінювали один одного через чверть години, і кожен вгризався в обвал з новою силою, а довгий ряд людей передавав з рук у руки добуте каміння.
Інші рятівники ретельно обстежили правий і лівий виходи з великого і рота. Хтозна, можливо, якийсь з них веде в глиб землі, повз обвал, і там де-небудь уцілілі під час катастрофи діти чекають на допомогу. На жаль, один з коридорів повернувся у зворотному напрямку й замкнувся кільцем, а інший завершився глухим кутом.
На прохання Білл а про нещастя сповістили Джона Сміта: йому була надіслана телеграма. Батько й мати Еллі з'явились на місце лиха на третій день. Вони були у відчаї. Фермер Джон зразу ж взявся за роботу, але у рятівників уже виникли перші сумніви. У вузькому й низькому проході копати виявилося дуже важко, і за вісім днів штольня просунулася лише на півтораста футів. А простукування і промацування за допомогою довгих бурів показувало, що завал тягнеться ще дуже далеко, може, на цілі сотні футів. Більше того: зі стелі великого грота долинало зловісне потріскування. Міг статися новий обвал і поховати багатьох.
Джон Сміт і Білл Каннінг першими запропонували припинити розкопування.
— Очевидно, наших дітей не врятувати, — похмуро сказав Білл. — Якщо вони не розчавлені, то, напевне, загинули від голоду…