Він і справді увесь позеленів, а коли візок нарешті зупинився в коридорі біля невеличких дверей, Геґрід мусив притулитися до стіни, щоб перестали тремтіти коліна.
Ґрипхук відімкнув двері. Звідти знялася ціла хмара зеленого диму, а коли дим розвіявся, Гаррі аж задихнувся. Всередині лежали гори золотих монет. Височіли цілі срібні колони. Купи маленьких мідних кнатів.
— Всьо твоє, — усміхнувся Геґрід.
Усе належало Гаррі — неймовірна річ! Добре, що Дурслі про це не знали, бо інакше точно забрали б усе. Скільки разів вони нарікали, як дорого їм обходиться утримання Гаррі. А йому завжди належав оцей невеличкий скарб, захований глибоко під Лондоном.
Геґрід допоміг Гаррі наповнити торбину часткою цього багатства.
— Золоті монети си називают ґалеонами, — пояснював він. — В одному ґалеоні сімнадцять срібних серпиків, а в серпику — двадцять дев'ять кнатів, це досить просто. Цего має вистачити на пару семестрів, а решта най си зберігає тут. — Геґрід повернувся до Ґрипхука. — А тепер, прошу пана, сейф сімсот тринадцять, але чи не можна їхати троха повільніше?
— Тільки одна швидкість, — відповів Ґрипхук. Тепер вони опускалися ще глибше, набираючи швидкості. Мчали тісними закутками, а повітря ставало дедалі холоднішим. Прогуркотіли над підземним яром, і Гаррі перехилився через край, намагаючись розгледіти, що там у темному проваллі, але Геґрід зойкнув, схопив Гаррі за плечі і знову посадив його рівненько.
Сейф сімсот тринадцять не мав замкової шпарини.