Оджо став одягатися. Він надів блакитні шовкові панчохи, блакитні штани до колін із золотими пряжками, блакитну сорочку і блакитний сюртук із золотою тасьмою. Черевики в нього були з блакитної шкіри із загнутими гострими носами. Капелюх теж блакитний, загострений, з пласкими полями, прикрашеними маленькими золотими дзвіночками, які мелодійно дзвеніли, коли Оджо крокував. Так одягалися жителі Країни Жвакунів.
Схожий костюм носив і дядько Нанкі. Тільки замість черевиків на ногах у старого були чоботи з вилогами, а його сюртук був із широкими, розшитими золотом манжетами.
Хлопчик побачив, що дядько не чіпав хліба, і вирішив, що старий не голодний. Зате Оджо сильно зголоднів, тому розламав кусень навпіл, з’їв свою частку і запив її ковтком студеної води зі струмка. Дядько поклав свій хліб у кишеню сюртука, після чого ще раз повторив:
— Ходімо.
Оджо радів. Йому набридло жити в лісовій самоті, й він дуже хотів побачити білий світ і людей. У нього була давня мрія: як слід вивчити Країну Оз, до якої належали землі жвакунів.
Коли вони вийшли з будинку, дядько Нанкі просто зачинив двері на клямку і рушив стежкою. Він не боявся, що з їхнім будинком щось трапиться за їхньої відсутності, навіть якщо хтось забреде раптом у цей лісовий край.
Біля підніжжя гори, що відділяла Країну Жвакунів від Країни Лісовиків, стежка роздвоювалася. Дядько Нанкі пішов по тій, що вела до гори, і Оджо рушив за ним, не ставлячи зайвих запитань. Він зрозумів, що вона приведе їх до будинку Кривого Чаклуна, який був їхнім найближчим сусідом.