— Не... не можу-у! — хрипів Карик.
Валя тягла його вниз, як важка гиря.. Марно він ухопився руками за гладенькі, пругкі бабчині боки. Руки в нього одерев’яніли. Пальці ковзали. З відчаєм гинучого він уперся в крило бабки підборіддям, обхопив рукою її пругке тіло. Але вибратися на неї знову було йому не під силу.
— Ні! Не можу більше! — скрикнув Карик.
Глибоко внизу, наче в бездонній безодні, пливло від ними синє плесо величезного озера. Зелені очерети здіймалися над водою, тіснячись понад берегами. Білі чаші водяних лілій стояли, наче впаяні в спокійну синяву озера.
Бабка зробила стрімкий поворот.
У груди Карикові вдарив потужний потік повітря, руки ковзнули востаннє по гладеньких боках бабки.
Він заплющив очі, і раптом серце його зайшлося, завмерло: під ногами все провалилось, у вухах протяжно засвистів, завив вітер.
Діти полетіли вниз.