Але Валя не могла сидіти мовчки; та і як можна було мовчати.
Повз них, наче зустрічні поїзди, проминали, обдаючи дітей вітром, величезні крилаті істоти. Вони пролітали так швидко, що навіть важко було зрозуміти, хто вони такі. Птахи? Бджоли? Бабки?
Валя час від часу вигукувала:
— Хто це? Хто? Ти бачив, Карику?
Вони мало не зіткнулись у повітрі з якимсь гігантським, завбільшки з танк, жуком. Весь розфарбований золотими й фіолетовими барвами, він так сліпуче виблискував на сонці, що на нього не можна було дивитись.
Жук летів просто на бабку. Зіткнення здавалось неминучим, та несподівано він з такою ж швидкістю, і навіть не розвертаючись, полетів назад.
— Задній хід! — закричала Валя. — Він може летіти заднім ходом. Ти бачив?
Несподівано під крилами щось задзижчало, завило. Звідкись знизу виринула волохата кругла істота. Підібравши під себе волохаті ноги, вона з гудінням летіла назустріч, кидаючись з боку на бік. Зеленаві крила істоти сяяли на сонці, то спалахуючи яскравими зеленими й синіми вогнями, то гаснучи.