Карик зліз із бабки, обійшов її навколо, потім схопив двома руками прозоре смоляне крило і спробував трохи підняти її. Бабка не ворушилась.
— Здохла, — упевнено сказав Карик, вилазячи на бабку.
Якийсь час діти сиділи мовчки, час від часу поглядаючи на двері, та невдовзі їм стало нудно, і вони почали розглядати бабку. Карик виліз на крило і спробував відірвати його від тулуба. Але крило трималося дуже міцно. Тоді Карик стрибнув на голову бабки і постукав п’ятами по її очах.
— У-ух, очиська які! Бачиш?
— Ага.
Несміливо простягнувши руку, Валя сторожко доторкнулася до холодних, наче вилитих із кришталю, очей.
— Страшні!
У бабки й справді були дивовижні очі — величезні, випуклі, наче скляні ліхтарі. Вкриті тисячами рівних граней, вони світилися зсередини голубувато-зеленими вогнями. І ці дивні очі дивились одразу і на Карика, і на Валю, і на двір, і на небо, і на стелю кімнати, і на підлогу. Здавалось, у кожному оці світилися тисячі окремих зеленкуватих очей, і всі вони дивилися уважно й пильно. А перед цими величезними очима, на самому краю голови, сиділи ще троє маленьких коричневих очей, і вони теж дуже пильно стежили за дітьми.