— Ти Валерика знаєш? — запитала бабуся.
— Якого Валерика?
— Та один він у нас у дворі бешкетник. Синок управгоспа. Он що придумав... Дістав десь велику парасольку, зробив з неї парашут і стрибнув з балкона п’ятого поверху, як повітряний десантник.
— Ну й що?
— Та нічого особливого. Зачепився штаньми за трубу й повис униз головою. Висить і волає. Викликали, звичайно, «швидку допомогу». Подивився лікар і побіг викликати пожежну команду. З півгодини, мабуть, висів... Ну, зняли, звісно. А він уже весь посинів. Ледве дихає. Лікар йому і масаж зробив, і укол, а треба його ремінцем полікувати, щоб не пустував більше. От які вони бешкетники тепер... Коли я була маленькою...
— Ах, — сказала мама, — Карик і Валя не стрибатимуть з парасолькою. Та у нас і парасольки нема.
— Ну, знаєш, діти можуть придумати що-небудь і гірше за парасольку. Он у сусідньому дворі, один бешкетник винайшов підводний човен. Збив його з бочки і спустився в яму з водою. Добре ще, що занурення це двірник побачив. Ледве відкачали бешкетника. А зовсім недавно троє бешкетників космічну ракету запустили. Одному зуби вибило, а двом іншим...
— Ні, ні, — замахала мама руками. — Не треба! І слухати не хочу... Та що ви справді лякаєте мене.