— От і обід, — буркотливо мовила бабуся, — а діти десь собак ганяють. І де вони — не збагну!.. Ніколи не приходять вчасно... Раніш, коли я була маленькою...
— Ой, — сказала мама, — вони навіть і не снідали. Голодні, мабуть, як вовки.
Вона підійшла до відчиненого вікна, схилилась на підвіконня.
— Кари-и-и-ику! Ва-а-а-а-алю-у! — гукнула мама. — Йдіть обідати!
— Авжеж, — забурчала бабуся, — так вони одразу й прибіжать. Їм, либонь, не до обіду тепер. Ти кличеш їх обідати, а вони, може, в затяжні стрибки граються. Їм, може, не обід потрібен, а «швидка допомога».
— Які ще там затяжні стрибки? Та й навіщо їм «швидка допомога»?
— Та мало що може трапитися з неслухняними дітьми, — сказала бабуся.
Вона взяла клубок вовняних ниток, дістала з кишені фартуха спиці для плетіння і довгу, недоплетену вовняну панчоху. Спиці заснували в її руках, витягуючи з клубка грубу вовняну нитку.