Кіт скочив, вигнувся в дугу і, блиснувши зеленими очима, зашипів, як змія: «Мене? Ж-ж-ар-ту-у-єш-ш-ш!»
Джек спробував схопити його за хвоста. Кіт ощирився і дав Джеку такого ляща, що бідний пес завищав від болю і від образи, але одразу ж опам’ятався і з гавкотом знову кинувся на Анюту. Кіт зашипів іще голосніше, підняв лапу й закричав своєю котячою мовою: «Піш-ш-ш-шов геть! За-душ-ш-шу!»
— Ну-ну, досить, Джек, — суворо мовив фотограф. — Не відволікатись! — І він так сильно натягнув поводок, що собака присів на задні лапи.
— А тепер шукай!
Сердито гавкнувши на кота, Джек побіг далі. Він оббіг увесь двір, зупинився біля водостічної труби і, шумно втягуючи ніздрями повітря, подивився на господаря.
— Зрозуміло! Усе зрозуміло, Джек! — кивнув головою фотограф. — Ти хочеш сказати, що вони сиділи тут і, мабуть, гралися з Анютою? Чудово! Але куди ж вони пішли звідси? Ну? Шукай, шукай, собачко!
Джек замахав хвостом, завертівся дзиґою, погріб лапами землю під трубою, потім, голосно гавкаючи, побіг до парадного під’їзду.
— Ага, ага, ви бачите? — гукнув Шмідт. — Він уже напав на слід.