Надворі уже розвидніло.
На сході крайобрій очікував сходу сонця. Над морем пролітали поодинокі злякані подмухи вітру, небо було усіяне хмаринками, які загубив дорогою буревій. Інколи долинало слабке гуркотіння грому. Стихія ще не заспокоїлася, хвилі не знали, куди їм податися.
Чепуруля завагалася.
І раптом вона побачила смерч.
Він зовсім не був схожий на смерч із Чепурулиних фантазій — чорний, блискучий водяний стовп. Цей смерч був справжнім. Світлим. Біла хмарина, клубочучись, закручувалася донизу гігантською спіраллю, ставала крейдяно-білою у тому місці, де з поверхні моря здіймалася вода, щоб зустрітися зі смерчем. Смерч не ревів і не закипав. Він мовчки, поволі погойдуючись, наступав на берег, а сонце, що саме зійшло, забарвило його в яскраво-рожевий колір. Він губився у високості, безшумно закручувався могутнім вихором і невблаганно наближався.