Над ранок шторм улігся. Та Чепуруля ледве чи й помітила це. Вона поринула в глибоку задуму, розмірковуючи про себе, свої уявні катастрофи, меблі у хаті й запитуючи себе, як тепер дати собі раду з усім. Зрештою, нічого надзвичайного не сталося, лише димар завалився.
Усе ж Чепуруля відчувала: все, що нині відбувалося, було найважливішою подією в її житті, яка потрясла, перевернула все її єство, і тепер вона не знала, як повернути життя у звичну колію. Їй здавалося, що колишня Чепуруля перестала існувати, і не була певна, чи бажає її повернення. А як же бути з усім, що належало тій колишній Чепурулі? Що робити з тим, що розбилося, припало сажею, тріснуло й промокло? Важко собі уявити, що тижнями доведеться доводити все до ладу, клеїти, лагодити, вибирати розсипані повсюди осколки та уламки. А ще мити, прасувати, фарбувати наново, засмучуватися, коли щось не вдається полагодити, і завжди знати, що десь позалишалися сліди руйнації і що зовсім іще недавно все було набагато гарнішим… О ні! А потім порозставляти увесь старий непотріб на свої місця, у тих самих темних кімнатах і щосили переконувати себе, ніби навколо панує затишок…
— Нізащо! — скрикнула, підхопившись, Чепуруля. Ніжки їй затерпнули. — Якщо я спробую повернути все на свої колишні місця, то й сама зостануся колишньою. І знову боятимуся… Я вже це відчуваю. Знову крастимуться за мною циклони, тайфуни і буревії…
Чепуруля вперше приглянулася до будинку гемуля. Він стояв там, де й стояв. Руйнації відбулися лише в будинку, уламки лежали довкруги, чекаючи, доки вона потурбується про них.
Жодна справжня чепуруля ніколи не покине свої чудові успадковані меблі на поталу долі…
«Мама сказала би, що існує таке поняття, як обов’язок», — пробурмотіла сама до себе Чепуруля.