Чепуруля нічого не чула, окрім ревища бурі та гуркоту черепиці, що злітала з даху.
«Якщо я вийду на горище, зірве дах, — міркувала вона. — А якщо зійду в льох, наді мною завалиться увесь будинок. Що б я не зробила, катастрофа неминуча!»
Вона схопила порцелянове кошеня й міцно притиснула до себе. Тієї миті вітер вибив вікно, осколки скла закружляли по підлозі. Потоки дощу шмагали меблі з червоного дерева, гарненький гіпсовий гемуль упав зі своєї підставки й розбився вщент.
З неймовірним гуркотом гепнулася на підлогу величезна кришталева дядечкова люстра. Чепуруля чула, як плачуть та голосять її речі, побачила краєм ока у розбитому дзеркалі свою пополотнілу мордочку і, не замислюючись, що робить, кинулася до вікна та вистрибнула надвір.
Отак вона й сиділа в піску, теплий дощ умивав її мордочку, поділ сукні лопотів та тріпотів на вітрі, наче вітрило. Вона міцно зажмурилася, збагнувши, що опинилася цілком безпорадна у самому центрі небезпеки.
Шторм погуркотів далі, впевнений, незворушний. Звуки, що наганяли страх, стихли. Стихло все, що вило, тріщало, розбивалось, гупало та рвалось. Однак небезпека чигала не надворі, а всередині будинку.