Море було не впізнати, воно посіріло, хвилі білозубо шкірилися й люто вгризалися в берег. Небо налилося багрянцем і обважніло.
Чепуруля усе ще стояла біля вікна, довго стояла, прислухаючись, як набирає сили вітер, коли зненацька задзвонив телефон.
— Це пані Чепуруля? — почувся у слухавці несміливий голос Капарулі.
— Звісно, це я, — відповіла Чепуруля. — Крім мене, тут ніхто більше не мешкає. Щасливо дісталися додому?
— Так, дякую. Здається надворі знову трохи дме… — якусь мить Капаруля помовчала, а потім озвалася приязно: — Пані Чепуруле, оті жахливі речі, про які ви розповідали, вони часто з Вами траплялися?
— Ні, — відказала Чепуруля.