Над морем уже стемніло, хвилі шаруділи на березі.
Було ще надто рано засвічувати лампу (щоб не видатися страхопудом), однак частування у сутінках ставало неприємним. Вузенька мордочка Капарулі ще більше зморщилася. Вона вочевидь почувалася незатишно. Однак Чепуруля не допомогла їй прощатися, вона тихо сиділа, не мовивши й слова, за столом та кришила у лапках на дрібні шматочки тістечка з помадкою.
„Це стає нестерпним“, — подумала Капаруля і, крадькома стягнувши свою торбинку з комода, взяла її під пахву. Південно-західний вітер надворі набирав сили.
— Ви кажете про вітер, — раптом озвалася Чепуруля. — Про вітер, який ухопив вашу білизну… Але я веду мову про циклони, про урагани, люба Капаруле… Вихори, смерчі, тайфуни, піщані бурі… Хвилі-цунамі, що здатні зруйнувати будинки… Але насамперед я говорю про себе, хоч і розумію, що це не надто скромно. Я знаю, що все полетить шкереберть. Ці думки не йдуть мені з голови… навіть коли перу килимки. Можете це зрозуміти? Невже Ви не відчуваєте нічого подібного?
— Добре допомагає оцет, — бовкнула Капаруля, не відриваючи погляду від своєї філіжанки з чаєм. — Килими з клаптиків не линяють, якщо у воду для полоскання додати оцту.
Нараз Чепуруля розлютилася, що було їй дуже не властиво. Вона відчула, що мусить кинути Капарулі виклик і вдалася до першого-ліпшого способу. Показала на нечупарний маленький віхоть у вазі і вигукнула: