Надворі було темно хоч в око стрель. Мудрик трохи почекав, доки очі звикли до темряви, а тоді поволі зійшов у садок. Крізь пітьму ночі пробивалося голубувате світло. Мудрик дійшов до скляної кулі й зазирнув досередини. Вона була глибока, наче море, по якому котилися запаморочливо розлогі хвилі. Мудрик вдивлявся у кулю, не відводячи очей; минав час, але він терпляче чекав. Нарешті у глибокій синяві спалахнув слабенький вогник. Він засвічувався і гаснув, засвічувався і гаснув з рівними інтервалами, ніби маяк.
«Як вони далеко», — подумав мудрик Лавка. У нього змерзли лапки, але він вперто стояв, заворожено дивлячись на вогник, який то з’являвся, то зникав і був таким слабеньким, що ледве можна було його помітити. Мудрик відчув себе ошуканим.
Гемуль стояв посеред кухні з гасовою лампою в лапі і думав, яка ж це прикра і невдячна справа витягати матрац, шукати місце, де б його покласти, роздягатися й усвідомлювати, що ще один день перейшов у ніч.
«Як же так? — дивувався він. — Увесь день я був таким веселим і життєрадісним. То в чому ж тепер справа?»
Доки Гемуль стояв, дивуючись самому собі, двері ґанку відчинилися, і хтось увійшов до вітальні, перевернувши мимохідь стільця.
— Чого ти бешкетуєш? — гукнув Гемуль.