Там мешкала одна родина, проте її він не дуже пригадував. Пам’ятав тільки, що вони сновигали собі туди й сюди, займаючись власними незначними, однак, без сумніву, добрими справами — родина, одним словом. Тата родини Гемуль запам’ятав виразніше, а ще, можливо, Татового човна. І пристань. Та найбільше йому запали у пам’ять ранки, коли так радісно було прокидатися.
Гемуль підвівся, вийняв зі склянки зубну щітку й поклав до кишені. Йому вже не дошкуляла меланхолія, він почувався цілком новим гемулем.
Ніхто не бачив, як Гемуль подався з дому — без валізки, без парасолі, не попрощавшись з сусідами.
Гемуль не звик до піших мандрівок, а тому часто збивався зі шляху, однак це анітрохи не тривожило його і не псувало настрою.
— Я ще ніколи не блудив у лісі, — тішився він. — І ніколи не промокав до нитки!
Гемуль розмахував лапами і почувався, як отой у пісні, що самотньо брів під дощем за сотні миль від ний і незалежний ні від кого.