«Так, ніби самі собі не бажають добра…» — з сумом міркував Гемуль, чистячи зуби. Він розглядав фотографію, на якій був зображений він сам та його вітрильник. Фотографію зробили у день спуску вітрильника на воду. Гемуль дивився неї, і йому ставало ще сумніше на душі.
«Треба було таки навчитися ходити під вітрилами, — подумав він. — Але ж мені завжди бракує часу…»
Раптом Гемулеві спало на думку, що він тільки те й робить, що переставляє речі з місця на місце або повчає інших, як це робити. І в мить просвітління він подумав: «А що було би, якби я нічим не клопотав собі голову?» — «Напевно, нічого. Знайшовся би хтось інший…» — відповів сам собі, ставлячи зубну щітку у склянку. Власні думки його здивували й трохи налякали, а по спині сипонуло морозом, як це буває, коли в новорічну ніч годинник вибиває дванадцяту годину. А наступної миті подумав: «Довелося би вчитися ходити під вітрилами…» Від цього помислу йому зовсім стало зле, і він сів на ліжко.
«Тепер уже нічого не розумію, — геть засмутився бідолашний Гемуль. — Навіщо я так казав? Є речі, про які не можна думати, та й взагалі шкідливо багато розмірковувати…»
Він розпачливо перебирав у пам’яті спомини, які змогли б розвіяти його вранішню меланхолію, шукав і шукав, аж врешті згадав про далеке приємне літо у Долині Мумі-тролів. То було неймовірно давно, однак одну річ Гемуль запам’ятав дуже виразно: кімнату для гостей на південному боці будинку, в якій так любо було прокидатися вранці. Вікно відчинене, лагідний літній вітерець надимав білу фіранку, віконний гачок раз у раз стиха постукував… А на стелі кружляла муха. І нікуди не треба було поспішати. Запашна кава чекала на ґанку, і жодних тобі проблем, усе відбувалося само по собі, просто й зрозуміло…