Та враз спохопилася: «Ні-ні, не буду дивитися. Почекаю, доки вона постукає. А тоді кинуся до дверей, відчиню, і ми обидві страшенно втішимося, будемо радіти й базікати без угаву… А якщо визирну за нею, берег може виявитися пустельним аж до самого маяка. Або ж побачу маленьку цяточку, котра невпинно наближатиметься, а речі, що невідворотно наближаються, я терпіти не в змозі… Ще гірше, якщо цяточка раптом змаліє й зрештою зникне з очей…»
Чепуруля затремтіла. «Що зі мною діється? — подумала вона. — Слід поговорити про це з Капарулею. Можливо, вона зовсім не та особа, якій я воліла б довіритися, але ж нікого іншого не знаю».
У двері постукали. Чепуруля кинулася до передпокою, захлинаючись словами, ще й відчинити не встигла:
— …і яка ж погода! Море, яке море… таке блакитне й лагідне, ані хвильки! Як почуваєтесь? У Вас неперевершений вигляд! То й нічого дивного… Але живучи тут… серед природи й таке інше… життя налагоджується, чи не так?
«Нині вона ще затурканіша, ніж звичайно», — подумала Каларуля, стягаючи рукавички (бо ж була справжньою дамою), а вголос сказала:
— Власне! Ваша правда, пані Чепуруле!