Маленька Мю переводила свої блискучі оченята то на одного, то на іншого. Здавалося, ситуація її неймовірно розважала, і вона ось-ось ляпне якусь дурницю, але обійшлося.
Дві свічки згоріли дотла й стекли на торт. Надворі споночіло, шторм не вщухав. А на маяку панували тиша та спокій, як рідко бувало на забавах у Мумі-тролів.
Думка про Мару промайнула в голові Мумі-троля, але не обпекла тривогою. Вони зустрінуться згодом, поспіху немає. Він відчував: Мара вже не боїться, що він покине її напризволяще.
Нарешті озвався й Мумі-тато.
— Послухайте, я маю скриньку віскі, стоїть на березі вашого мису. Як гадаєте, вітер скоро вляжеться?
— Гм, — гмикнув Наглядач маяка, — якщо вже налетів південно-західний, то може шаленіти й тижнями… А з віскі нічого не станеться, хай собі там стоїть.