«Вечір, немов пісня, — подумав Нюхмумрик. — Нова пісня, у якій трохи сподівань, ще трішки весняної меланхолії, а решта — нестримне щастя від подорожі, самотності та злагоди із самим собою».
Мелодію нової пісні він уже багато днів виношував під своїм зеленим капелюхом, ніяк не наважуючись випустити на волю. Мелодія мала визріти і набубнявіти такою переконливою радістю, що звуки самі затанцюють, щойно він торкнеться устами гармонії.
Якщо заграти надто рано, звуки можуть впертися і зазвучати лише наполовину, або ж самому Нюхмумрикові минеться бажання озвучити пісню, і він уже ніколи не зможе повернутися до неї по-справжньому. Мелодії — сумні чи веселі — то дуже серйозна річ.
Однак нинішнього вечора Нюхмумрик був певний, що пісня склалася. Вона народилася, дозріла й обіцяла стати найліпшим до цього часу його витвором.
Коли Нюхмумрик дістанеться врешті Долини Мумі-тролів, сяде на поручні містка над рікою, прикладе до вуст гармонію, Мумі-троль одразу вигукне: «Гарна! Страшенно гарна пісня!»
Бредучи мохом, Нюхмумрик раптом зупинився, легенька тінь набігла на його чоло. Він згадав Мумі-троля, який чекав на нього і так страшенно за ним тужив. Сидів удома і виглядав його з подорожі. А ще неймовірно захоплювався другом. «Звичайно, ти мусиш мати свободу! — казав Мумі-троль. — Звичайно, тебе чекає дорога! Хто, як не я, зрозуміє твоє прагнення інколи побути на самоті!»