Кілька кущиків, яким зовсім неважко було висмикнути корінці, опинилися далеко посеред вересової луки, розкошлані й непричесані. Болото запалося в землю, по ньому зосталася лише глибока зелена балка.
— Куди вони втікають? — ледь не плакав Мумі-троль. — Навіщо видирають із землі своє коріння… Я нічого не розумію…
— Вони бояться, — мовила Мю, подивившись приятелеві просто в вічі. — Від жаху в них кожна голочка настовбурчилася. Вони ще більше перелякані, ніж ти! Якби я не знала, що це неможливо, то подумала би, що якась Мара блукала поблизу… Що ти на це скажеш?
Мумі-тролеві аж похололо в животі, і він, як стояв, гепнувся просто у верес. Верес, на щастя, не збожеволів, вирішив нікуди не втікати й цвів собі незворушно далі.
— Мара, — замислено продовжувала Маленька Мю. — Велика холодна Мара, що блукає околицями і спиняється то тут, то там, щоб відпочити… А ти знаєш, що відбувається у тих місцях, де вона відпочиває?
Звичайно, Мумі-троль знав. Там нічого більше не виросте. Ніколи. Ані билинки.