Відпровадивши Маму додому, Мумі-троль погасив ліхтаря, щоб побути сповна наодинці з собою. Вітер подужчав. Мумі-троль брів островом, почуваючи себе впевнено і затишно. Цю певність давала йому темрява, рокотання моря і Мамині слова.
У цьому місці схил гори збігав до Чорного Ока, вода плюскотіла внизу, під урвищем. Мумі-троль чув те плюскотіння, але не спинився, а почимчикував далі. Він почував себе легеньким, ніби надувна кулька, і спати йому зовсім не хотілося.
Ось тоді він і помітив її. Мара вилізла на острів, шастала навколо маяка, обнюхуючи підніжжя гори. Вона рухалася хитливою ходою, забрела на вересову луку, підсліпувато озирнулася й почовгала вниз до болота.
«Мене шукає, — подумав Мумі-троль. — Нічого, перетерпить… Через неї я випалюю надто багато гасу».
Якийсь час він постояв, спостерігаючи за безпутнім блуканням Мари з відчуттям задоволення і зверхності.