— Дивно, — мовила, зітхнувши Мю. — Дивно, вони ще й стукають, хоча можуть увійти, коли їм лиш заманеться…
Мудрик кинувся до шафи, намагаючись видряпатися нагору. У двері знову постукали.
— Мю! Хтось стукає! — долинув звідкись із будинку голос.
— Так-так, чую! — крикнула Маленька Мю у відповідь. — Двері відчинені… Це бабуся гукала, — пояснила вона Мудрику. — Хто б міг подумати, що вона іще здатна говорити…
Мудрик витріщився на двері, що вели до передпокою. Вони поволі прочинялися, з’явилася маленька чорна шпарина. Мудрик верескнув і закотився під канапу.
— Мю, — знову озвалася бабуся, — скільки разів я тобі казала: коли стукають, треба відчинити! І навіщо ти поклала килимок під двері? І чому я ніколи не можу спокійно поспати?