Завжди одне й те ж. Вони нічогісінько не збагнули.
Мумі-троль прислухався до нового вітру, думаючи: «Місяць щербатіє. Морська лошичка з’явиться ще нескоро».
Напевно, він таки більше відчував полегкість, ніж розчарування. Ніхто не заважав йому уявляти лошичку й вифантазовувати гарні розмови з нею. І сердитися на Мару вже не було потреби. Хай собі дивиться на ліхтар донесхочу. Мумі-троль переконував сам себе, що сходив ночами на берег з ліхтарем винятково з практичних міркувань: щоб перешкодити Марі підкрастися до маяка й поморозити мамині троянди, уберегти родину від Мари і від її виття. Ото й усе.
Щоночі Мумі-троль ставив штормовий ліхтар у пісок і чекав, позіхаючи, доки Мара надивиться вдосталь на світло.
Вона влаштовувала собі справжній ритуал. Подивившись якийсь час на ліхтар, Мара починала співати.
Принаймні вона так вважала. Мара була переконана, що пронизливе жалібне виття, яке проникало повсюди і, здавалося, дзижчало навіть у голові та в животі, й було співом. Водночас вона повільно й важко розгойдувалася вперед і назад та лопотіла своїми спідницями, схожими на сухі зім’яті крила летючих мишей. Мара танцювала!