Далеко на болоті світилося вікно. Як не дивно, була то зовсім не карета-примара, а лише маленьке чотирикутне віконце, з якого сіялося рівномірне світло.
— Тобі туди, — мовив сам до себе Мудрик. — Йди спокійно, не біжи, бо інакше налякаєшся. І не думай ні про що. Просто' йди…
Будиночок мав округлу форму, тож там, напевно, мешкала якась мюмля. Мудрик постукав. Він стукав ще й ще, а коли ніхто йому не відчинив, увійшов досередини.
У будиночку було тепло й затишно. Лампа стояла на підвіконні, від неї ніч здавалася ще чорнішою. Десь цокав годинник, а вгорі, на шафі, лежала на животі крихітна мюмлечка й позирала на Мудрика.
— Привіт! — привітався Мудрик. — Я ледь врятувався! Болотяні змії і живі гриби! А ти навіть уявлення про них не маєш.