Мама вмить озирнулася, але ж, звичайно, нікого поруч не було, хто б міг підслухати, що Мама так бридко лається.
Мумі-троль лежав на своїй галявинці, а над ним шелестіли листям берізки. Вони вже почали жовтіти, і від того ставали ще гарнішими.
Тепер його домівка мала три потайні тунелі: головний вхід, чорний вихід та запасний на випадок втечі. Він ущільнив зелені стіни дому, терпляче посплітавши віття дерев. Тепер галявинка була його власністю, бо він сам її створив.
Мумі-троль більше не згадував про ядучих мурах, які десь під його пухким тільцем поволі ставали землею. Запах нафти вивітрило вітрами, а там, де вона залила квіти, з часом виростуть нові. Він вірив, що довкола у заростях живуть тисячі щасливих ядучих мурах, які ласують його цукром. Усе було так, як і мало бути.
Мумі-троль не забував і про морських конячок. Щось із ним відбулося, він став зовсім іншим тролем, ніж досі, у нього з’явилися нові думки, і він полюбив самотність. Тепер Мумі-троль часто грався подумки, це було набагато цікавіше. Він мріяв про свої забави з морськими конячками — то були мрії, осяяні місячним сяйвом, які ставали ще милішими, бо за ними чаїлася пітьма Мари. Вона увесь час була десь присутньою, це правда. Вона вила ночами. Але це було йому байдуже. Так йому здавалося…
Мумі-троль збирав подарунки для морських конячок: гарні камінці, скельця, які море, відшліфувавши, обернуло на коштовності, кілька маленьких блискучих мідних важків, знайдених у комоді наглядача маяка.