То був хмарний, безгомінний день. Віяв східний вітер, поверхня моря ледь помітно надималася, перекочуючи довгі хвилі. Море було достоту таке ж сіре, як небо, і здавалося гладеньким, наче шовк. Над самою водою пролетіли, дуже кваплячись, заклопотані власними справами гаги. А тоді знову все завмерло. Мумі-тато чалапав однією ногою у воді, іншою — берегом, капелюх наглядача маяка зсунувся йому на носа. «Ось якби здійнявся порядний шторм… Могутній! Можна було б пометушитися, рятуючи домашній скарб та родину від загибелі. Можна було б піднятися на вежу, щоб визначити силу вітру… а потім зійти вниз і сказати: „Вітер помірний. Жодних підстав для хвилювання…“»
Маленька Мю ловила рибку-колючку в калюжці з морською водою.
— Чому не рибалите? — поцікавилася вона.
— Покинув риболовлю, — відповів Мумі-тато.
— Напевно, раді з цього, — зауважила Маленька Мю. — Ви ж не любите довго займатися однією справою…
— Твоя правда! — аж скрикнув здивовано Тато. — Мені й справді стало неймовірно нудно! Як я сам цього не помітив…