Минали дні, під натиском впертого східного вітру вода невпинно піднімалася, хвилі монотонно гуркотіли довкіл острова, навіваючи сонливість. Мис рибака був тепер повністю ізольований від суходолу, однак, за словами Маленької Мю, він був тільки радий, що йому дали спокій. Дощ ущух, і вся родина подалася на берег, де стояв човен, подивитися, чи не завдало море шкоди.
— Ой, скільки водоростей! — зраділа Мумі-мама. — Я зможу закласти набагато більший садок, ніж думала спершу.
Вона побігла вгору схилом, вихопилася на вершину гори й зупинилася наче вкопана. Садочка унизу не було! Він безслідно зник. Море змило його дорешти.
«Звичайно, — гірко подумала Мама. — Я заклала його надто близько до води. Доведеться знову наносити водоростей, але вже вище…»
Мумі-мама стурбовано глянула на затоплений пляж, на який з шипінням набігали хвилі з білими баранцями, сягаючи уже й човна, що забився аж під вільхові чагарі. Хвилі гупали по кормі, а човен щоразу високо підстрибував від образи. Тато стояв далеко від берега у воді, шукаючи свого хвилеріза. Вода сягала йому до живота, він метався на всі боки і щось вигукував.
— Що він каже? — допитувалася Мумі-мама.