Мама була спокійна та щаслива. Вона мріяла про моркву, редиску та картоплю, уявляла, як вони округлюватимуться і ростимуть у теплі, як вистрелять зеленими листочками, забуяють та зміцніють, як гойдатимуться на вітрі над синім морем стеблини, обважнілі від помідорів, гороху та квасолі, які так потрібні її родині. Усе, щоправда, здійсниться аж наступного літа, але яке це має значення… Мумі-мама мала мрію. А в глибині душі вона вимріяла собі яблуневий садок.
День хилився до вечора. Стукіт молотка під маяком давно стих, утихомирилися й ластівки. Мумі-мама простувала, насвистуючи, вересовою лукою з оберемком дров, назбираних на пляжі. Під горою, на якій височів маяк, Мумі-тато змайстрував поруччя, щоб Мамі легше було підніматися, а перед дверима стояли два готові дерев’яні ліжка і маленька бочка, яку Тато виловив у морі. Бочка була цілком неушкодженою і колись зеленою.
Навіть кручені сходи уже менше лякали. Слід лише не дивитися вниз, піднімаючись ними, і думати про щось приємне.
Мумі-троль сидів за столом, сортуючи маленькі круглі камінці.
— Привіт! — гукнула Мумі-мама. — А де Тато?
— Нагорі, засвічує маяк, — відповів Мумі-троль. — А мені не дозволив піти з ним. Він там уже довго.