— Тож невдовзі ми побачимо його, — примирливо зауважила Мумі-мама. Їй не давали спокою безліч дрібних думок, яким бракувало місця в голові.
«Хай би вже той маяк спалахнув удалині, — думала Мама. — Він сповнений такого радісного очікування! Хоч би там справді був маяк, а не мушача бека… Не уявляю собі вимушеного повернення додому… Після такого урочистого відплиття… Великі черепашки бувають і рожевими, але білі мають дуже гарний вигляд на тлі чорної землі… Цікаво, чи приймуться там троянди?..»
— Цить! Я щось чую! — закричала Маленька Мю на носі човна. — Та замовкніть хоч на мить! Тут щось відбувається…
Усі позадирали носи, вдивляючись у нічну темряву. Здалеку долинав тихий, дуже тихий плюскіт весел. До них поволі наближався чужий човен. Ось він, маленький і сірий, виринув з пітьми. Весляр перестав веслувати й розглядав їх без жодного здивування. Він мав нечупарний вигляд, але поводився дуже спокійно. Світло ліхтаря віддзеркалювалося в його синіх, прозорих, наче вода, очицях. Поряд з ним лежала вудочка.
— Риба клює уночі? — поцікавився Мумі-тато.
Рибалка пересмикнув плечем, ні на кого не дивлячись. Він не бажав розмовляти.