«Це мені лише сниться, — думав він. — Ось зараз зірвуся зі сну, розбуджу Маму і скажу: „Яке жахіття мені наснилося! Навколо павуки… ти собі навіть не уявляєш!..“
А вона відповість: „Бідолашний мій! Поглянь: ніде ні павучка! То був тільки сон…“»
Гатіфнати поволі поверталися.
І вмить павуки, навіть найкрихітніші, присіли від жаху на задні лапки, і, розвернувшись, кинулися по швартовому канату назад, на суходіл.
Гатіфнати сіли в човен, відштовхнулися від берега. Вони виплили з чорної тіні острова на місячну стежину.
— Яке щастя, що ви повернулися! — з щирим полегшенням вигукнув Мумі-тато. — Я ж ніколи не вмів знаходити спільної мови з павуками. Вони такі крихітні, що з ними й не поговориш… Знайшли щось цікаве?