— Вона не вміє сердитися, — сказала Маленька Мю. — Ось в чому недолік. Послухай, — Мю підійшла впритул до Нінні й грізно глянула на неї. — У тебе ніколи не з’явиться обличчя, якщо ти не навчишся битися. Повір мені на слово!
— Звичайно, — погодилася Нінні, обережно відступаючи назад.
Ліпше так і не стало. Мумі-троль та Маленька Мю врешті-решт відмовилися від спроб навчити Нінні бавитися. Веселі історії їй не подобалися. Вона не сміялася, там де було смішно. Та й взагалі, ніколи не сміялася. А це аж ніяк не підбадьорювало, оповідача. Тож Нінні дали спокій.
Минали дні, а личко у Нінні усе не з’являлося. Усі домашні звикли постійно бачити її рожеву сукенку, яка невідступно мандрувала за Мамою Мумі-троля. Досить було Мамі спинитися, як замовкав дзвоник, а коли робила крок, знову чулось теленькання. Понад сукнею у повітрі гойдав великий рожевий бант. Дещо дивним було те видовище!
Мама й далі вливала у Нінні бабусині домашні ліки, але вони вже не допомагали. Тож облишила лікування, подумавши, що колись, очевидно, вміли обходитися без голови, а може, сама Нінні не надто гарна…