Вервечкою, з ходулями під пахвами, друзі зійшли у червоний присмерк провалля. Вони сковзалися й шпорталися в морських водоростях і ледве бачили один одного у клубах вогких випарів.
— Сподіваюся, ви пам’ятаєте, що відповідальність за все повністю лежить на вас? — запитав Чмих.
— Так-так, пам’ятаємо, — заспокоїв малого Мумі-троль. — Не хвилюйся.
Перед ними розпростерлося дно мертвого моря. Вигляд воно мало невтішний. Розкішні корони морських водоростей, що колись погойдувалися у прозорій воді, тепер зів’яли й почорніли, а в поодиноких калюжах відчайдушно тріпалася риба. У повітрі витав сморід. Медузи й маленькі рибки задихалися без води, Хропся металася навсібіч, підбираючи їх і зносячи до калюж.
— Ось так, ось так, — примовляла вона, — зараз вам полегшає…
— Як мені їх шкода, — мовив Мумі-троль. — Але ми не встигнемо врятувати усіх…