Стежка ставала все стрімкішою і стрімкішою, мандрівники дряпалися все вище і вище. Над ними здіймалися древні гігантські гори, а навколо було пустельно й жахливо самотньо. Поміж голими скелястими вершинами витав, широко розпростерши крила, кондор, єдина жива істота у цьому безгомінні.
— Який страшенно велетенський птах, — мовив Чмих. — Як йому, мабуть, самотньо там, угорі!
— Та він, напевно, має десь дружину і цілу купу маленьких діток, — заперечив Нюхмумрик.
Кондор велично ширяв у небі, час від часу повертаючи набік голову з гачкуватим дзьобом й зиркаючи холодними очима. Він завис у повітрі просто над ними, ледь похитуючи крильми.
— Що він замислив? — стурбувався Чмих.