Одного вогненевого дня я сидів на даху бабиної клуні й спостерігав за повітряним боєм драконів і відьмаків. Дракони програвали битву: один за одним вони падали, обплутані тросами. Баталія відбувалася над Чорним озером, тому деякі дракони тонули у в'язких обіймах смоли, а деякі — розбивалися об гострі шпичаки скель.
Лише від одного з твоїх, Джульєтто, родичів відь— г; аки на мітлах відлітали, як горошини від стіни. На тому драконові сидів вершник. Безумовно, він застосовував якісь потужні чари. Та раптом щось трапилося: чари перестали діяти, і Блискавична Ескадра дуже швидко обплутала сміливців павучими тенетами. Останній дракон теж упав.
Цієї миті моя хлоп’яча цікавість перемогла страх, і я кинувся до місця бою.
Побіля самісінької води лежав дракон. Це був Спарт — Хранитель драконів. Його знали всі, а особливо ми, хлопчаки-відчайдухи, що так захоплювалися силою, спритністю й розумом ватажка драконів. Тепер він виглядав переможеним. Підім’явши під себе крило, Спарт лежав у калюжі власної рубінової крові й ледь-ледь дихав.
Поруч лежав Крив — король буків.. Навряд чи знайшовся б хтось у Місті — крім всілякої погані, звичайно, — хто б не любив Крива. Він був надзвичайно справедливим королем і великим чарівником. Допоки не з’явився Нарит…
Бука лежав на боці, спершись на лікоть однієї руки, 0, а другою щось писав у зошиті. Побачивши мене, Крив зрадів і погукав до себе.