— Та… — знітився Понтій. — Було вже темно… Словом, я боявся наскочити на якусь небезпечну скелю.
— Кого ти хочеш обдурити? — пхекнув бука. — Ти ж уночі бачиш краще, ніж удень. Та й місцину знаєш, як свої чотири пазурі… Що сталося?
— Ну… якщо чесно… я трохи… Ну, не те що злякався…
— Як не соромно, Понтію, — сказав Гаврик, — ти ж ніколи не був боягузом.
— Еге, шановні мої, там, біля печери, хтось так гарчав! Невже ви нічого не чули?
Гаврик і Петяка ледве на пуп не крикнули від сміху.