— Я розповім вам усе, — відповів Геліус і сів на кам’яний ослін. — Багато років тому, коли почалася вся та історія з Оберегами та драконами, я став на бік короля буків і Спарта в боротьбі з Наритом. Здавалося, Крив довіряв мені. Я поважав його за силу і розум. Мені подобався бука.
Та якось в одній сутичці мені не пощастило: я потрапив у полон до чаклуна. Він хотів знати, де є Смарагдова Книга. Мене залякували й били. Я не знав, де Крив зберігає те, чого так жадав Нарит, тому не боявся обмовитися. Втім, я затявся не зронити й слова. Тортур не боявся.
Коли Нарит спробував мене підкупити грішми, я сміявся йому в обличчя, проте не зміг передбачити, що маг запропонує мені щось дорожче за золото. Те, перед чим не зможу встояти.
Ви, мабуть, знаєте, що я люд. До Міста вкрай рідко потрапляє хтось із наших країв, але ж вам відомо, що люди не живуть так довго, як ви, мешканці Міста.
— Це й збило нас із пантелику, — сказав Гаврик, — коли ми дізналися про тебе. Насправді ти б уже давно мав померти.
— Так воно і є. Продовження життя — ось ціна моєї зради. Живучи поряд з істотами, чиє існування вимірюється тисячами років, мимоволі відчуваєш себе нікчемою, що помирає, не встигнувши усвідомити, що ж таке життя. Порівняно з мешканцями Міста люди живуть лише мить.