— Таке питаєш. Ми зараз сидимо на тій самій гілці, де було їхнє гніздо. Горобчиху, до речі, я проковтнув разом із гніздом. Така собі канапка… ги-ги-ги…
У Петяки похололо в грудях. Невже, невже це ті самі?.. Невже це вони — вбивці?
Ні, хіба могла бути на світі така несправедливість: він ціле життя мріяв зустрітися віч-на-віч з виродками, які зробили його сиротою, зустрітися й побачити у їхніх жорстоких очах передсмертний жах, а натомість його ж таки життя висить на волосинці. І його щомиті можуть обірвати вбивці його батьків…
— А знаєш, — Петяка знову почув ненависний голос, — дивно, що в гнізді тієї парочки не виявилося жодного жовторотого вилупка.
— Не встигли наплодити… ги-ги-ги… Треба було дати їм трохи часу й повернутися сюди за кілька місяців. От тоді й посмакували б голопузими сліпенькими пташенятами… ги-ги-ги… Що не кажи, а безпері горобчики смакують набагато краще.
Петяка готовий був роздерти негідників на шматки. Кров у його жилах то холола від усвідомлення почутого, то закипала від ненависті до мерзотників. Далі просто так слухати Петяка не міг. Він вирішив діяти.