Коли зажерливі чорні хвилі стулилися над Оберегом буків, я відчув, що втрачаю зв’язок із предковічною силою Книги, й одразу забув усі заклинання. На Спарта тієї ж миті, мабуть, надійшла страшенна втома. Потім довкола нас замиготіли мітли і троси. Дракон почав падати. Далі був удар і — темрява…
Коли я зміг щось усвідомлювати, то збагнув, що лежу понад самим озером. Неподалік побачив Спарта.
Це сталося хвилину тому. В мене болить усе тіло, Спарт, бачу, ледве дихає. Він молодець: зміг— таки дотягти до берега й не впасти в страхітливе озеро. Чи, може, так би було краще — ми б загинули без мук.
Не дуже хочеться потрапити до рук Нарита. Хоча… я ще маю для нього одне закляття! І дуже добре, якщо він прийде по мене й дасть мені змогу використати його. А ось, здається, хтось наближається… Ні, це не Нарит. Це якийсь хлопчак! Може, сама Книга прислала його мені. Так! У мене є ідея! Війну ще не закінчено. Її продовжить новий король!..
— Як бачите, я казав правду про Книгу, — мовив Спарт, коли Гаврик дочитав і закрив щоденника.
— Я одного не збагну, — міркував Гаврик, — у записці Крив говорив про драконів, а тут згадує про якогось нового короля. Нам що тепер, того короля доведеться шукати? Ну, вибачте, з мене досить, я вже нашукався й навоювався.