Багато років тому Спарт, зранений і безсилий, потрапив у ці краї. По тому він дуже часто шкодував, що не загинув разом із Кривом під час останнього бою з Наритовим військом або не помер від ран. Спарт утратив усе, що мав: домівку, друзів, родину й навіть вогнедишність. Він зазнав поразки у війні проти чаклуна Нарита й змушений був тікати з Міста до відлетенців.
У Долині Спарта зустріли дракони, які відмовилися від участі у війні. Вони виходили його й знову обрали своїм ватажком.
Попервах Спарт ще плекав надію повернутися до Міста й знищити Нарита, проте з плином часу почуття ненависті притупилося, розважене мирне життя, як грузьке болото, засмоктало Хранителя драконів на саме дно бездіяльності. Дракони-відлетенці, позбавлені грізної зброї — вогнедишності, дуже швидко освоїли премудрощі хліборобства й майже весь час проводили не на полюванні, як то було раніше, а на полі — з плугом чи сапкою. Якщо деколи Спарт і згадував про свої плани месника, то одразу ж відкидав ці думки як безглузді. На думку дракона, він нічого не міг протиставити Наритовій могутності: в нього не було армії. Переконати ж когось із відлетенців відновити війну годі було й сподіватися. Він про це навіть і заїкнутися не наважився б. Спарт змирився з участю бути Хранителем драконів— хліборобів, драконів без вогню.
Сьогоднішні ж події змусили Спарта знову поринути в минуле, де він був сильним, відчайдушним, упертим і безстрашним — справжнім Хранителем справжніх драконів…
Зранку до куреня Спарта привели полонених. Він був дуже здивований, коли побачив серед прибульців симпатичну молоду драконицю.
— Хто ви такі й що шукаєте в Долині Драконів? — грізно запитав Спарт.