– Ну звісно, сер, саме так. Я, бачте, завжди, як є змога, обминаю всякі прикрощі – коли ото продаєш малечу, воно краще десь відпровадити матерів, бо самі знаєте: чого очі не бачать, за тим душа не болить. А коли все тишком нишком і нічого вже не зарадиш, вони швидко до цього звикають. Негри ж, бачте, зовсім не те, що білі люди, в яких з роду віку ведеться жити разом з дружиною, дітьми і все таке інше. Добре вимуштруваний негр не знає усіх цих забобонів, і такі речі минаються йому легше.
– Боюся, що мої негри не досить добре вимуштрувані,– сказав містер Шелбі.
– Може, й так. Ви тут, у Кентуккі, розбещуєте своїх негрів. Ви гадаєте, що робите їм добро, а насправді то ніяке не добро. Негр, він, бачте, на те й існує, щоб його тягали по світу, продавали тому, цьому і ще хтозна кому; і ті, що навіюють негрові всякі там думки й сподіванки та ще й панькаються з ним, аж ніяк не чинять йому добра, бо коли його спіткають справжні злигодні, йому від того буде ще гірше. Отож, скажу я вам, якби ваших негрів та послати десь на плантацію, вони, мабуть, ураз занепали б духом, а тамтешні співали б собі та гиготіли, мов біснуваті. Воно звісно, містере Шелбі, кожен гадає, що його звичаї найкращі, отож
і я певен, що поводжуся з неграми саме так, як належить.
– Щаслива та людина, що всім задоволена,– легенько здвигнувши плечима, мовив містер Шелбі з ледь помітною бридливістю в голосі.
– Ну,– озвався Гейлі після того, як вони деякий час мовчки лущили горіхи,– то яке ж буде ваше Слово?
– Мені треба все обміркувати й порадитися з дружиною,– відказав містер Шелбі.– А тим часом, Гейлі, коли ви хочете влаштувати цю справу без зайвого шуму, як самі щойно казали, то глядіть не прохопіться про неї тут нікому. Бо це не мине моїх слуг, а досить їм щось прочути – і тоді годі сподіватися забрати тихо мирно хоч кого з них, це вже будьте певні.
– Ну звісно! Нікому ані словечка! Авжеж Тільки мушу вам сказати, що у мене страх як мало часу, отож я хотів би знати якнайшвидше, на що можу розраховувати,– промовив Гейлі, підводячись і надягаючи пальто.