– Ну, то приходьте сьогодні ввечері, десь між шостою та сьомою, і я дам вам відповідь,– сказав містер Шелбі.
Торговець уклонився і вийшов з кімнати.
– Якби ж то я міг турнути його зі сходів, цього нахабного, самовдоволеного негідника! – мовив містер Шелбі сам до себе, коли двері зачинились.– Але він добре знає, яку силу має наді мною. Коли б мені ще недавно хтось сказав, що я продам Тома на Південь якомусь мерзенному гендляреві, я б запитав: "За кого ти мене вважаєш, за собаку?" Та тепер, як видно, нічого вже не вдієш. А ще й Елізин малий! Ото матиму я халепу з дружиною; та й через Тома теж. А все борги, хай їм абищо! Цей глитай розуміє, що я перед ним безсилий, і він таки доб'ється свого.
Загалом містер Шелбі був чоловік непоганий, вдачу мав добру та лагідну, до челяді ставився поблажливо, і негри в його маєтку не терпіли ні в чому нужди. Та десь перед тим він встряв у великі комбінації, що завдали йому чималого збитку, потім заплутався, в боргах, і Гейлі прибрав до рук більшість його векселів; оце то й наводить світло на вищезгадану розмову.
Тим часом сталося так, що Еліза, підступивши до дверей, почула уривок їхньої розмови, і з того збагнула,
що торговець намовляє хазяїна продати когось із челяді. Причинивши за собою двері, вона б залюбки постояла й послухала далі, та в цю мить її покликала господиня, і вона мусила піти.
І все ж їй здалося, що торговець мав на оці її хлопчика. Чи, може, то їй причулось? Серце жінки тривожно закалатало, і вона, сама того не тямлячи, так міцно притиснула до себе малого, що він здивовано глянув на неї.
– Елізо, голубонько, що це з тобою сьогодні? – запитала господиня, коли Еліза звалила глек з водою, перекинула столик і, нарешті, замість шовкової сукні, яку господиня сказала принести з шафи, подала їй довгу нічну сорочку.