тому березі допоміг їй вилізти схилом, і вона зникла
в тумані.
– Щось не дуже мені віриться в це твоє чудо, Семе.
Перейти річку по пливучій кризі – не така проста штука,– сказав містер Шелбі.
– Де ж би то проста! Нікому б нізащо не перейти, коли б не щаслива доля,– відказав Сем.– Ось ви послухайте, як воно все було. Під'їжджаємо ми, значить, до заїзду, що на березі річки,– цебто, містер Гейлі і ми з Енді. Я собі їхав трохи попереду, бо так мені кортіло спіймати Ліззі, що аж несила було терпіти. Ну от, під'їжджаю я до вікна, аж зирк – а вона там, стоїть уся
як є на видноті. А за мною ж ті двоє тягнуться слідком.
То я тут шурх – і загубив свого бриля, а тоді й вереснув страшним голосом, так що й мрець на ноги схопився б. Ну, Ліззі, звісно, почула та й шасть од вікна, доки містер Гейлі до дверей проїдав. А тоді, скажу я вам, вона як дасть ходу в бічні двері та гайда до річки, а містер Гейлі як побачить її, як закричить ґвалт, і ми всі троє –він, я і Енді – ну за нею! Вона на берег – а там вода буяє футів на десять ушир, а далі крижини величезні сторчака пливуть, наче острови які. Ото біжимо ми за нею, а я собі думаю: ось зараз він її вхопить! Аж тут вона як заверещить, що я зроду такого не чув, а тоді плиг – і враз через ту воду й перелетіла, просто на крижину А далі ну зойкати та стрибати! Крига –хрясь! лясь! лусь! А вона знай собі скаче, чистісінько мов та олениця! Їй богу, то не дівчина, а просто вихор якийсь, ось що я вам направду скажу.
Місіс Шелбі, побліднувши від збудження, мовчки слухала Семову розповідь.