– Іди но сюди, Семе,– покликав його містер Шелбі, що вийшов на веранду слідом за дружиною.– Іди й розкажи своїй господині все, що вона хоче знати. Ну годі бо, Емілі, ходім,– мовив він, обіймаючи її за плечі.– Ти змерзла і вся тремтиш. Надто вже ти за неї вболіваєш.
– Надто вболіваю! Хіба ж я сама не жінка, не мати? На кому ж, як не на нас, лежить відповідальність за нещасну дівчину? Ми ж самі взяли гріх на душу!
– Який гріх, Емілі? Ти ж добре знаєш, що нас примусили обставини.
– А проте мене все одно гризе відчуття провини,– мовила місіс Шелбі.– І ніякими доказами його не вгамувати.
– Гей, Енді! Ану ворушися ти, негре! – гукнув Сем біля веранди.–Одведеш коней до стайні. Хіба не чув, що мене хазяїн кличе?
За хвилю Сем з'явився у дверях вітальні, тримаючи в руці своє пальмове листя.
– Ну, Семе, розкажи нам про все до ладу,– звелів містер Шелбі.– Де Еліза, ти знаєш?
– Еге ж, пане, я оцими власними очима бачив, як вона перейшла річку по пливучій кризі. Ще й як перейшла! То було справжнє чудо. А тоді якийсь чоловік на